автор: психолог, психотерапевт, груповий психоаналітик, гештальт терапевт, супервізор Поповський О. В.
Вступ
Одним із основних, терапевтичних інструментів, який я часто використовую в своїй роботі є ідентифікація. Працюючи, я часто, ідентифікуюсь з пацієнтами, беручи за мету зрозуміти їх переживання, їх спосіб стосунків, життя. Для цього я ніби ототожнююсь з пацієнтом, тобто відбувається символічне злиття.
В процесі роботи я дозволяю собі регресувати до рівня основних переживань пацієнта. Я сподіваюсь, що саме глибина моєї регресії поряд з пацієнтом, залежить від рівня фіксації пацієнта.
В той же час, я намагаюсь усвідомлювати свою регресію, свої переживання, співвідношу їх з тим, що говорить пацієнт. Тобто намагаюсь диференціювати свій регрес в роботі і розуміння переживань пацієнта.
Завдяки процесу ідентифікації, формуються специфічні стосунки, які, ніби повторюють симбіотичний досвід пацієнта.
Далі, зараз, відштовхуючись, від свого терапевтичного інструменту, ідентифікації, я буду намагатися зрозуміти важливість та роль процесу ідентифікації в розвитку особистості.
Процес ідентифікації і розвиток особистості
Вважаю, що процес ідентифікації, як само ототожнення проходить скрізь всі етапи формування особистості, починаючи з утроби матері і закінчуючи формуванням ідентичності. Складовими цього процесу є потреба в належності, імітування, повторення, орієнтації в світі. Також, нам всім відомі такі форми ідентифікації як
– інкорпорація (присвоення на тілесному рівні важливого об’єкта)
– інтроекція (увнутрішнення зовнішнього світу)
– інтеріорізація (увнутрішнення стосунків)
Цей процес може відбуватись як ототожнення себе з іншим, так і ототожнення іншого з собою. Загалом, ці дві тенденції відбуваються в процесі формування індивіду одночасно, це необхідне відчуття належності, прив’язаності, це формування внутрішнього світу на основі монади, далі сімбіозу, діадних стосунків, а далі і тріадних стосунків.
Народження дитини, це – народження сформованого світу. Цей світ вперше робить вдох, впускаючи і привласнюючи повітря, тобто інший світ, з яким малюк вже вступив в стосунки. Видихаючи, виділяє перешкоджаючу жити – слиз. Вже тут ми бачимо, що в якійсь мірі, немовля з самого початку, стає автономним, тобто самостійно дихає. Створює при видиху – перший крик, голосно заявляючи про свою появу, про своє місце в цьому світі, про право існувати.
В цьому складному процесі, ми бачимо, що з вирішенням необхідних фізіологічних потреб, одночасно починають вирішуватись і психологічні потреби.
Я думаю, що це народження, як окремого світу, так і одночасно частинки цього, існуючого світу. Частини природи, яка завдяки таким частинкам розвивається та формується в одне ціле. Відбулось народження “окремого”, і в той же час, “частинки цілого”, який вже відокремлюється з закладеною генетичною здатністю, темпераментом, інстинктами виживання та величезною жадібністю до стосунків. Вважаю, що саме темперамент визначає рівень цієї жадібності, як базовий, енергетичний генератор людини.
Народившись, дитина починає поступово тестувати реальність, відчувати тепло, розрізнювати голоси, звуки, музику, смаки та запахи. Починається довгий, поступовий шлях до формування свідомого “Я”.
Здається, що первинні базові потреби в задоволенні голоду, теплі та комфорту відбуваються одночасно з задоволенням потреби в належності до чогось великого та теплого, в належності тілесній та емоційній. Адже, народження як процес відділення, – лякає, викликає відчуття холоду, дезорієнтації. Тому, вкрай необхідне постійне підтвердження належності до життя зі сторони когось великого та теплого, спокійного, з лагідним голосом. Цей світ тоді такий прекрасний, і малюк відчуває себе прекрасно.
Саме тому, я думаю, що первинна енергія дитини має вираз в потребі і любові. Саме любов, яка складається із відчуття належності, ніжності, уваги є фундаментом для розвитку малюка. Тільки тоді, в спокої, як у фізіологічно-емоційній рівновазі, немовля може повноцінно витрачати свою природну енергію на пізнання цього загадкового світу. Це перше проявлення інтересу.
Всім цим я хочу сказати, що мені притаманно вважати, за базові емоції — любов та інтерес. Це взаємопов’язані процеси формування, розвитку індивіду.
Звичайно, як я вище зазначив це ідеальна картина стосунків дитини зі своєю уважною мамою. Така мама емоційно зріла, підтримана своїм чоловіком. Це така атмосфера довіри, поваги та любові, що привласнює собі і малюк, несвідомо ідентифікуватись з мамою, атмосферою та стосунками.
Якщо навколишній світ тривожний, неврівноважений, тоді немовля находячись всередині цього світу ніби привласнює все в себе, ніби з “молоком матері”, і поступово, стає переважно таким же.
То вже тут з’являється стійкий дискомфорт, страждання, внаслідок чого енергія любові трансформується в злість, боротьбу за життя. Якщо ці переживанні стійкі, тоді виникає перша, найпотужніша фіксація. Найпотужніша тому, що утворена до появи чітко вираженої свідомості. Це приблизно схоже, як будують багатоповерховий будинок, і фундамент заливають з неякісного бетону і недостатньою кількістю арматури.
Мені притаманно вірити, що немовля вже здатне фантазувати про важливих для себе людей, про атмосферу стосунків. Ці стосунки дитина відчуває всім своїм єством, пропускаючи через себе всі переживання та стани навколишніх людей, особливо мами. Вербальний апарат ще не сформований, і дитина може контактувати тільки невербально або криком. Виникаючі фантазії це цілий космос, безкрай, який може дуже лякати. Особливо, коли виникає фізіологічне напруження в тілі, болить животик або хвилює голод. Можливо тут переживається страх повної загибелі, який супроводжуються відповідними фантазіями, відчуттями.
Мені дуже подобається концепція Альфреда Біона, особливо про основну задачу матері. Добра мама це та, яка здатна приймати від дитини так звані лякаючи “бета елементи”, це різні фізіологічні стани, переживання, лякаючі фантазії, з якими дитина не може сама дати собі раду. Ці стани супроводжуються фантазіями, які як “сніжний ком” збільшуються і загрожують існуванню. Чутлива мама, ніби рятуючи малюка, пригортає його до себе, приймає це в себе по емоційному “блютузу”, переварює та повертає малюку вже альфа частинки, які спокійні, якісні та врівноважені. Таким чином дитина відчуває себе прийнятою, важливою та зрозумілою. Так мама ніби вчить свою дитину виносить саму себе, розуміти себе саме завдяки стосунку з іншим.
Так, поступово, місяць за місяцем, а потім з кожним роком, примітивні, лякаючи страхи розвиваються в потреби та бажання, які дитина з часом може вже вербалізувати. Думаю, що ви погодитесь, що усвідомлення та вербалізація своїх потреб та бажань це вже ознаки підступаючої особистісної зрілості, далі, творча реалізація цих бажань, а це вже ознаки ідентичності.
Можливо кожному знайомо, як у фізіологічно зрілому віці, інколи перебуваючи в напруженому стані, нервуючи, приходить блаженне заспокоєння, коли походити босими ногами по зеленій траві, або зануритись у природній водоймище. Це трохи схожий процес, коли мама при гортає до себе малюка, і приймає його занепокоєння.
Можливо різниця тільки утім, що не усвідомлюючи, не вміючи диференціювати наші переживання, матінка — природа нас цього не навчить. Це виглядає як процес ідентифікації з природою, яка ніби приймає в себе наше напруження, і повертає спокій та рівновагу, але без віддзеркалення, без зворотнього зв’язку, а значить і без пізнання себе. Це стосунок суб’єкт — об’єктний.
Процес ідентифікації як психотерапевтичний інструмент
В процесі психотерапії пацієнт в пошуку допомоги, прийняття та розуміння. Саме акт ідентифікації дає можливість, опираючись на свої переживання поряд з пацієнтом, зрозуміти глибину його “враження”.
Ідентифікація з моєї сторони це акт наближення, формування довіри на основі символічного симбіозу. У пацієнта тоді виникає відчуття що його розуміють, а значить він комусь потрібен. Тоді наступає тривалий період тестування мене – “чи дійсно так може бути?” Пацієнти ніби не вірять, що хтось може намагатися так їх зрозуміти. Мені здається, що емпатії для розуміння замало як форми співпереживання. Саме ідентифікація формує необхідний процес симбіозу, який допомагає не відокремлено співпереживати та співчувати, а знаходитись безпосередньо в процесі життя тут і тепер.
Це все означає, що на початку довготривалої терапії я перебуваю в ролі “достатньо доброї мами”, починаючи з сімбіозу і закінчуючи діадними стосунками. Цікаво, що жінки та чоловіки, які приходять із запитом щодо жіночо – чоловічих стосунків, з мого досвіду, частіше спочатку, несвідомо потребують “маминої” любові, розуміння, прийняття. І тільки потім, приблизно через рік -два роботи, я вже починаю відчувати, що пацієнт переходить на новий рівень — тріадних стосунків. Але для цього необхідно прожити і усвідомити, переварити симбіотичний досвід. Трохи укріпити фундамент, щоб будівля більш впевнено наповнювалась життям.
З самого народженні немовля робить перший вдих, самостійно привласнюючи світ. Схожим чином привласнює психологічний світ, у вигляді, часом жорсткої реальності. Формування свідомості, для мене, це увнутрішнення зовнішнього, ідентифікація з зовнішнім світом. Життя людини, стосунки, це постійне відображення внутрішнього світу, конфліктів цього світу.
На мою думку, таке поширене поняття долі в нашій культурі, це така несвідоме інсценування внутрішнього світу у зовнішній.
Зовнішній світ, реальність, постійно змінюються, і якщо людина зафіксована в якомусь періоді свого формування, то автоматично не вистачає ресурсів для успішної адаптації до зовнішніх змін. В такому випадку виникає потужний конфлікт, соціальна дезадаптація.
Розвиток, окультурення відбувається за рахунок прояву інтересу дитини. Я думаю, що саме завдяки зацікавленості дитина розвивається, важливо, щоб ці прояви інтересу не були зупинені недовірою, страхом, соромом, почуттям вини.
Тут я хотів би повернутись знову до ідентифікації як головного механізму розвитку та формування особистості, так і психотерапевтичного інструменту.
Ототожнення та емпатія дають можливість розуміння пацієнта, яке необхідно, щоб допомогти пацієнту зрозуміти себе через пояснення та роз’яснення, інтерпретації зі сторони аналітика.
Ще Гегель писав: “Будь яке розуміння — це вже ідентифікація себе з об’єктом, домовленість компонентів, за межами розуміння окремого існування; те, чого я не розумію, залишається чужим та відокремленим від мене”.
Тобто, за рахунок ідентифікації зі сторони терапевта, з’являється можливість розуміння пацієнта, розуміння його внутрішніх конфліктів.
За рахунок чого, виникає довіра та безпека для пацієнта в стосунках з аналітиком, і можливість розвертання внутрішніх конфліктів назовні, що в результаті аналізу, дає можливість пацієнту розуміти себе та свій спосіб побудови стосунків “тут і тепер”, що може значить і схожість “там і тоді”.
В основному я звертав увагу на процес ідентифікації зі сторони терапевта, терапевт з метою відчуття та розуміння пацієнта ідентифікується з ним. А ось пацієнт, скоріше ідентифікується не так з терапевтом як, скоріше з відношенням терапевта до пацієнта, тобто з стосунками.
Періодизація розвитку особистості
Я розглядаю розвиток індивіду, індивідуальності та особистості завдяки наступним періодам:
0-1 рік — відчуття “Я” існує від народження, важливе формування прив’язаності, довіри, безпеки до світу, життя. Період формування особистісного фундаменту, бази. Це все можливо тільки як результат стосунків з мамою, яка здатна зі своєї сторони вміти ідентифікуватись з немовлям, з метою ототожнення, для розуміння та допомоги в задоволенні життєво необхідних фізіологічних та психологічних потреб. Тут дитина вчиться витримувати себе, розуміти себе, тільки за допомогою стосунків з мамою.
1 – 2,5 роки — формування відчуття належності, яке на базі прив’язаності, дозволяє відокремлюватись, відчувати себе окремим, одночасно відчуваючи належність до стосунків та прийняття світом. Під належністю я розумію емоційне відокремлення від важливого об’єкту, в той же час відчуття себе центром всесвіту, та одночасно приналежність до відомого, безпечного світу стосунків. Під світом, я маю на увазі емоційну атмосферу сім’ї, стосунки батьків. Все це дитина привласнює собі, ототожнюється з цим. За рахунок надання простору мамою дитині, та одночасно надання необхідної підтримки та поваги до прояву автономії, відбувається закладення відчуття належності себе до родини, культури, традицій, правил та законів. Під час періоду належності малюк починає вступати в тріадні стосунки, тут відбувається початок формування волі, критики, порядку. В цьому періоді проходить важливий початок ідентифікації поло – ролевої.
Саме тут, розходяться шляхи у формуванні чоловічості та жіночості. Хлопці, опираючись на безпечну прив’язаність з мамою, відчуваючи належність до батька, ідентифікуються з сприйняттям себе зі сторони батька. Дівчатка переживаючи належність до жіночого світу ідентифікуються з сприйняттям себе зі сторони мами, одночасно спостерігаючи за іншим світом — татом.
В цей період відчуття “Я” ніби наповнюється життям, як сектор психіки, який відповідає за відчуття себе, своїх бажань, свого вибору. Само виражаючись дитина експериментує, пізнає світ. Якщо цей світ занадто обмежуваний та критикуючий, тоді енергію дитини блокує сором. Тут може сформуватися “невпевнене Его”, за рахунок занадто “впевнених” критикуючих об’єктів. Дитина ототожнюється з самою атмосферою, стосунками.
2,5-6 років — період самоствердження, коли відбувається тестування стосунків, перевірка правил та традицій. Це період експериментів, в результаті чого починається формування з індивіду в індивідуальність, як людини яка вже знає межі та може в рамках цих меж здійснювати свій вибір. Тут діти намагаються отримати визнання, реалізовуючи свої навички та вміння. Початково, ототожнюючись зі своїм полом, діти намагаються отримати визнання та прийняття саме надбаних властивостей ідентифікації. Тобто мужності або жіночості, мені здається, що це дуже важливий період стосовно прийняття та впевненості в собі. В цьому періоді дитині необхідний простір для самовираження у вигляді конкуренції за увагу та визнання саме поло – ролевих особливостей.
На мою думку, дитині цей період необхідний, щоб відчути себе, відчути своє право на життя та боротьбу за “місце під сонцем”.
В протилежному випадку, якщо дорослі перешкоджають самоствердженню, не дають простору дитині. Тоді дитина навчиться сприймати цей світ “собі не по зубам”, він буде несвідомо відчувати себе, занадто нікчемним і слабким для стосунків, що значить і дуже одиноким.
6-10 років — період відчуття компетентності, тут відбувається ніби перевірка якості проходження попередніх етапів життя. Це виражається в якості відчуття безпеки, прийнятті правил, соціальній компетентності, прояву інтересу до навчання. Якщо в попередніх періодах відбулось насичення прив’язаністю, належністю та самоствердження, то в школі весь цей досвід підтверджується і дитина добре адаптується. Особливо коли вистачає підтримки та визнання зі сторони вчителя. В цьому періоді, відбувається ніби зміщення важливості з батьків на вчителя.
Цікаво, що в разі незавершених стосунків, фіксації в попередніх періодах формування, то при наявності достатньо доброго та підтримуючого вчителя, дитина має шанси психологічно вирівнятися і компенсувати свої дефіцити в належності та самоствердженні.
І навпаки, якщо вчитель занадто вибагливий та критикуючий, то учень тільки підтвердить свою нікчемність. І потім, по життю, несвідомо може постійно перевіряти свою компетентність, хоча, це в кращому випадку.
Перші шкільні роки це фундамент для досягнень та самореалізації, тут, як і в усіх попередніх етапах, відчуття компетентності залежить від підтримуючого простору.
10-16 років — остаточне емоційне відокремлення від батьків, остаточне наповнення своєї ідентичності. Підлітковий період це актуалізація всього попереднього “голоду”, незавершених ситуацій, фіксацій.
Це період “прокидання вулкану”, коли у вигляді лави, підліток відреаговує свої страждання у вигляді поведінки, стосунків з батьками. Бажання відчути себе важливим, автономним, компетентним, привабливим, все це домінує і потребує підтвердження. Вважається, що підлітки символічні вбивці своїх батьків, це їм необхідно для початку створення свого світу, наповнення своєї ідентичності. Але, символічними вбивцями підлітки можуть стати в тому разі, якщо всі попередні періоди формування вбивали їх – неуважним відношенням, соромлячи, звинувачуваннями, значними обмеженнями, нерозумінням.
Звичайно, людина продовжує свій розвиток і далі у вигляді навичок побудови стосунків, професійної ідентифікації. Розвиток може тільки продовжуватись, так як світ постійно змінюється і необхідно адаптуватись до змін.
Обмеження класичної теорії психоаналізу
В процесі свого інтересу до психотерапії, зокрема до психоаналізу, я цікавився топографічною та структурною моделлю особистості, теорією драйвів Фройда. Також, я завжди цікавився різними теоріями розвитку, зокрема психосексуальним розвитком особистості Фройда та Еріксона. Я захоплююсь різними психоаналітичними теоріями — теорією об’єктних стосунків, Селф психологією, Его психологією, теорією прив’язаності.
Якщо спробувати прослідкувати історичний розвиток процесу ідентифікації, виходить наступне.
Фройд один із перших стверджував, що ідентифікація представляє собою саму ранню форму емоційного зв’язку. Далі, за останні десятиріччя в рамках структурної теорії, Джакобсон описала процес ідентифікації під час розвитку Єго та Я для доедипової фази. Еріксон в своїй теорії розвитку, наголошував на процесі ідентифікації в підлітковому періоді. Его психологи описали ідентифікацію в рамках едипових та доедипових об’єктних стосунків.
Враховуючи всі намагання розвитку теорії аналітично орієнтованих психотерапевтів, розуміння важливості процесу ідентифікації набирає все більшої важливості. Але, психоаналітична техніка продовжує бути обмеженою моделлю інтрапсихічного конфлікту і психологією однієї особистості.
Здається, що як теорія об’єктних стосунків, так і стосунки, виникаючі в результаті ідентифікації, в названих теоріях опираються на економічний принцип розрядки інстинкту.
Фройд стверджував, що нервова система це апарат, головна задача якого позбавлятися від напруження. Цей погляд Фройда закладено в основу психоаналітичної теорії, що і здійснює вплив, навіть, на сучасні погляди.
Розуміння Фройдом інстинкту, як чогось, що йде зсередини організму, не відповідає сучасним спостереженням, які показують, що зародження об’єктних стосунків, це процес стосунків, в якому приймають участь двоє людей, тобто між ними відбувається взаємний обмін.
Фройд розвиваючи свою економічну теорію, намагався її підтвердити інстинктивною природою людини та біологією, сподіваючись, що кількісні фактори допоможуть розв’язати поставлену задачу.
Мелані Кляйн, спираючись на Фрейдівський костиль — інстинкт смерті, недоброзичливості. Створила концепцію розділення дитячого світу на добрі та погані груди. Ця теорія, як на мене, повна трагізму та одинокості. Якщо дивитися на світ через призму поглядів Кляйн, тоді все життя, стосунки, вибудовується тільки завдяки процесам проективної та інтроективної ідентифікації, заздрощів, ненависті.
Пояснююча теорія психоаналізу довго так і залишалась, в деякій мірі, пов’язана з біологією 19 століття. Мені здається, що критика біологізму та розвиток саме суб’єктних стосунків, має перспективу в практичному пристосуванні.
Але, всі ці теорії необхідні були, щоб на їхній базі вибудовувались інші погляди, ніби розбавляючи біологізм гуманізмом, з метою створення чогось цілого.
Від біологізму до гуманізму
Цікаво те, що весь процес народження та розвитку психоаналізу, дуже схожий з народженням та розвитком дитини. Тобто від біологічного до гуманістичного.
Піаже в своїй теорії стверджує, що інтерсубєктивність, взаємодія матері та дитини визначається саме егоцентричністю дитини, і далі, плачуща дитина сприймає поведінку своєї мами, ніби сама є причиною її відношення. В свою чергу, відношення мами, може бути приймаючим чи відторгаючим. І я дозволю собі повністю погодитися з паном Піаже, саме тут дитина може символічно “наїстися та отруїтися” прийняттям чи відторгненням.
Деніел Стерн опираючись на інтерсубєктивність, стверджував, що відчуття власного Я, виявляє себе з самого початку існування дитини. І самовираження “Я”, в ранньому періоді відбувається невербально.
Дослідження Стерна переконують нас в тому, що стадії відчуття “Я”, служать для розвитку, але їх не визначають. Розвиток “Я” відбувається за рахунок взаємодії з суб’єктами.
Віннікот наголошував, що немає такої істоти, як окреме немовля, маючи на увазі, що є діада – стосунки, без яких просто неможливе існування новонародженого. Пізніше, саме з цих стосунків і буде складатись внутрішній світ дитини.
В теорії Кохута, едипів комплекс індивіду та його інтрапсихічні конфлікти є продуктом нарцистичних дефіцитів в ранньому дитинстві. На думку Кохута, без цих дефіцитів едипові конфлікти 4х-5ти річних дітей проходили б набагато м’якше. Тобто, більш цілісне і здорове “Я”, наповнене безпечною прив’язаністю та належністю, може безболісно впоратися з переживанням почуття вини. Кохут наголошує, що в разі забезпечення доброї емпатії Я-обєктів, всі трагедії проходять не залишаючи глибоких слідів в досвіді та сприйманні світу стосунків.
М. Балінт в 1935р., здається один із перших сказав, що основою для формування суб’єкту є саме взаємодія його з іншим суб’єктом. Зрозуміло, що кожний аналітик, в деякій мірі, залежний від теоретичних концепцій. Балінт у відповідь на повну залежність від теорії, запропонував аналітикам опиратись на відносність точки зору. Саме така позиція, на мою думку, дозволяє аналітику бути саме з пацієнтом, а не з якоюсь теоретичною догмою.
Сучасні погляди, особливо теорія об’єктних стосунків значно збагачені дослідженнями Боулбі. Соціальній взаємодії між матір’ю та дитиною приділяється все більше уваги. Завдяки багатьом сучасним дослідженням вважається що народження дитини це процес індівідуації. Новонароджений намагається активно створювати свій світ через процес взаємодії, ідентифікації з стосунками саме суб’єктних.
Гілл в своїй роботі “Точка зору психоаналіза: розрядка енергії чи особистість?” закликає до інтеграції міжособистісного і внутрішньо особистісного, до синтезу теорії драйвів та теорії обєктних стосунків.
Філософ Мартін Бубер звертає увагу на стосунки “я і ти”, він пише, що людина контактуючи з об’єктами встановлює обмін, взаємодію. Бубер наголошує що суб’єкт починає існувати тільки в момент взаємодії, усвідомлюючи себе та об’єкт з яким контактує. Наприклад, людина сидячи на стільці, відчуває його властивості, це відчуття сідниць на стільці, дає можливість переживати свою присутність в ситуації. Це може бути будь які контактування, з будь чим, повітрям при диханні, відчутті ніг на землі, триманні чашки чаю в руці, чи олівця. Хоча це все одночасно впливає на відчуття себе, як суб’єкта, який контактує з об’єктами.
На зустріч суб’єктним стосункам
Я спостерігаю в своїй практиці, що бажані зміни пацієнта, можливі в сумісно створеній атмосфері взаємодії. Саме в такій суб’єктній ситуації відбувається розгортання способу буття, взаємодії зі сторони пацієнта. Це така ситуація повторення, пере проживання, присвоєння, ситуація ідентифікації пацієнта не так зі мною, хоча це є необхідний етап ідеалізації, а головне для пацієнтів, важлива ідентифікація з якісними, прозорими, чесними стосунками в моєму кабінеті.
Моя задача, як терапевта створення безпеки за рахунок своєї присутності, сеттінгу. На цьому етапі пацієнтом перепроживається досвід відчуття його прив’язаності, безпеки з іншим. Якщо я відчуваю і бачу тривогу та страх в наших стосунках, то це означає, що в минулих стосунках у пацієнта сформований дефіцит, і саме я зараз роблю щось таке, що ці дефіцити оживають.
І тоді наше сумісне завдання створити, перепрожити, пережити, разом усвідомлюючи те, що відбувається “з нами”. Тут, я хотів би наголосити, що для мене важливо, поняття “з нами”. Це значить що є “суб’єктні стосунки”. І тільки тоді, ми зможемо рухатись далі.
Дотримуючись важливого принципу нейтральності, розгортаються стосунки, часто викревлені, повні недовіри, страху, сорому, почуття вини. Це – розгортається перенос. В цей час я намагаюсь зрозуміти;
– Що я сам для цього роблю?
– Саме для появи цього переносу?
– Які мої слова, особистісні якості впливають на розгортання такої сцени?
Так, проясняючи, розгортається життя “тут і тепер”, яке змінює сприйняття “там і тоді” у пацієнта. В цьому процесі існує двоє людей, які використовують свою самокритику для розірвання порочного кола нав’язливого повторення, з однією ціллю — знайти щось нове та привласнити це саме із наших стосунків.
Я вважаю, що найважливіше це – рівновага між ідентифікацією та окремістю, тобто між зв’язком “Ми” та окремим “Я”. Для мене, саме в цьому і є ефективність психотерапії, якісне переживання Ми, саме через ідентифікацію, відчуття належності. Щоб шляхом наповнення через “Ми” відокремилось “Я” , поступово самостверджуючись, привласнюючи свою компетентність. Психотерапія індивіду це довгий шлях до встановлення наскільки можливо більшої автономності пацієнта, тобто особистості.
Я дуже люблю свою роботу, мені цікаво. Розумію, що сам разом із пацієнтами щось допереживаю, вирішую свою потребу в глибоких стосунках. Мені подобається відчувати себе важливим, і мене іноді насторожує, коли я відчуваю себе занадто потрібним.
Все це – моє відношення, отриманий досвід, який, я сподіваюсь, привласнюється і стає частиною пацієнта, на який він може опиратися за стінами мого кабінету. Я точно усвідомлюю, що я є в терапевтичних стосунках. Є і мій досвід, який впливає на процес, на пацієнта. Вважаю, що нечесно і помилково опираючись на повну нейтральність, вважати що вся сцена належить тільки пацієнту, тоді для мене це стосунки “суб’єктно — об’єктні”. Переконаний, що терапевт тільки своєю мовчазною присутністю вже впливає на процес, а якщо колись там вже щось і скаже, то вже робить значний вклад для взаємодії. Головне, щоб в цьому вкладі було, більше інтересу та любові.
І я вірю, що саме це зцілює.