АВТОР: РОМАН КЕЧУР
“Голос розуму звучить тихо” – напис на могилі Зігмунда Фройда
Ми – цивілізована, християнська нація. Ми освічений і працездатний, працьовитий народ. З тисячолітньою історією, з традиціями технічного і культурного прогресу. Але при цьому ми нація бідна, не здатна забезпечити собі гідне життя. Хоча, “гідне життя” – звучить занадто абстрактно – ми нездатні навіть нормально відремонтувати дороги. Це парадокс, і цьому є причини. Про одну з них, суспільно-психологічну, і піде мова. П’ятнадцятилітній досвід роботи в груповому психоаналізі дає можливість сформулювати наступну тезу: українська еліта загалом і український політикум зокрема мають значний дефіцит в здатності осмислення стану суспільства та своєї власної функції у ньому. Тому вони не спроможні вивести українське суспільство на якісно новий рівень організації. Але про все по порядку.
Теорія великих груп
Кожне суспільство (і українське не є винятком) з погляду психології можна трактувати як велику групу, а отже, відслідковувати психологічні групові закономірності. Починаючи з деякого числа учасників у кожній групі незалежно від її розміру проявляються певні універсальні закономірності її функціонування – спільні як для групи зі ста учасників, так і для спільноти, що налічує мільйони.
В груповому психоаналізі існує декілька загальновизнаних концепцій, що описують ці закономірності, точніше сказати – різні аспекти цих закономірностей.
В основі однієї з них – концепції Вільфреда Біона – лежить базова гіпотеза про групове мислення: група може функціонувати як одне ціле, хоча її члени можуть і не усвідомлювати цього.
Групове мислення формується одностайною думкою, вольовим рішенням чи бажанням групи в даний момент. Члени групи вносять свій внесок в цей процес анонімно і неусвідомлено (і на цьому варто акцентувати!). Групове мислення може знаходитися в конфлікті з бажаннями і думками окремих індивідів.
Власне, як результат взаємодії групового мислення з бажаннями та потребами членів групи і формується організація групи.
Біон розрізняв два основні типи груп, залежно від рівня їхнього функціонування. На його думку, групи існують як зрілі та незрілі (архаїчні, примітивні, регресивні). Він показав, що життєдіяльність перших розгортається у контексті так званої робочої групи, яка здатна раціонально вирішувати прагматичні завдання, у тому числі тестувати реальність, визначати стратегічні й тактичні цілі, а також витримувати фрустрацію, яка виникає на шляху їх реалізації. Натомість регресивні групи, що знаходяться у так званих базових позиціях, при досягненні бажаних цілей керуються виключно своїми почуттями. Емоційні імпульси незрілої групи виражають підтримувану всіма учасниками позасвідому фантазію магічного типу. Така архаїчна ідея-міф про те, як група може досягнути свої цілі та задовольнити всі бажання, заміняє тестування реальності, стратегічне і тактичне планування.
Якими ж є ці архаїчні ілюзорні світи груп в регресивному стані?
Біон виділяє три наступні базові позиції:
1) Боротьба і втеча: група шукає ворогів всередині і розколюється, або знаходить ворогів назовні і інтегрується проти спільного ворога, але в будь якому випадку перестає працювати над досягненням реалістичних цілей.
2) Позиція залежності: група шукає і знаходить об’єкт, на якого повністю покладається – “він нас захистить, за нас подбає”, замість послідовних спроб осягати поставлену мету група позасвідомо тисне на знайденого “захисника” з метою підпорядкувати його своїй патерналістській фантазії. Цей “захисник” в нашому випадку може бути як внутрішній (влада загалом чи лідер зокрема), або зовнішній (Росія, Європа, Америка тощо).
3) Надія на месію (в Біона – парування, внаслідок якого “Він” народиться): якими не були б проблеми групи, вона живе переконанням, що в майбутньому хтось їх магічним чином розв’яже; в цьому емоційному стані значимою є ідея майбутнього, а не вирішення актуальних проблем.
Отже, підсумуємо: всі базові позиції регресивної групи є емоційними станами, за допомогою яких група уникає фрустрації (стану болісного незадоволення потреби), що притаманна будь-якому навчанню через досвід. Таке навчання обов’язково включає зусилля та біль від зіткнення з реальністю. Група уподібнюється індивіду з інфантильним бажанням все мати і нічого для цього не робити. Але реальність щоразу демонструє їй протилежне. Тому спільною рисою всіх трьох базових станів є ворожість і опір (неусвідомлені, але від того не менш агресивні), що проявляються у несприйнятті розвитку, навіть самої ідеї, що може спричинити розвиток, через вищеописану фрустрацію, нестерпну для примітивної групи.
В базових позиціях група виокремлює серед себе яскравих виразників цих містичних потреб: безкомпромісного борця, оберігаючого архаїчного батька або месію, “який проведе нас через пустелю”.
Таким чином відбувається їх селекція та “кар’єрне зростання” як протагоністів групових потреб. В цьому процесі важливою є їх психологічна емоційна спорідненість до базової позиції, в якій перебуває група. Цю спорідненість за аналогією з властивістю хімічних елементів Біон називає валентністю.
Вона формується на перетині магічних очікувань групи та реальних особистісних рис вибраних лідерів. Співпадіння очікуваного та реального відбувається у фантазійному світі групи, тому міфологічні риси, які „бачить” регресивна група у своєму лідері, резонують з рисами характеру лідера, але не завжди точно відповідають йому. Адже у точному співпадінні немає потреби там, де фантазування замінює тестування реальності.
Натомість, робоча група вимагає від членів кооперації зусиль, осмислення завдань і використання раціональних їх методів розв’язку. Це такий психічний стан, що передбачає контакт з реальністю, терпимість до фрустрації і контроль емоцій. Така група, на відміну від груп базових позицій, чітко усвідомлює часові рамки своєї роботи, розуміючи час як обмежений ресурс.
Лідерство в робочій групі не є функцією валентності, а є результатом певної зрілості та компетентності. Лідером є найефективніший в забезпеченні роботи учасник. Вирішення завдання може бути болісним, але сприяє зростанню і зрілості групи та її членів.
Приклад: українське суспільство вже друге десятиліття веде безконечні дискусії про справедливість/несправедливість російських цін на газ. Увага зосереджена на пошуку винних та магічних методів порятунку (пошук “чарівних” слів і ритуальних жестів), рецепти вирізняються своєю нереалістичністю (від “ми будемо чемні і Москва над нами зглянеться” до “а ми їм піднімемо плату за транзит в десять разів”). При цьому аналіз об’єктивних чинників ціни та пошук реалістичних рецептів залишаються поза рамками дискусії. Не треба бути спеціалістами, щоб зрозуміти – будь-який реалістичний варіант передбачає фрустрацію (обмеження споживання і збільшення видатків). Країни Балтії, які значно раніше зрозуміли ці прості істини і пережили “енергетичну фрустрацію”, давно вже не мають проблем із Шенгенськими візами. І не тільки.
Звичайно, українська енергетична проблема має свої політичні та корупційні складові, але без потужного суспільного підґрунтя про ці складові ми давно б говорили у минулому часі.
Не треба думати, що західні суспільства функціонують тільки як робочі групи. Кожна група має інтенції до робочого функціонування (в тому числі і наше суспільтсво), а також і до регресії в базові позиції (Гайдер в Австрії, погроми в околицях Парижу etc.). Будь-яка система інколи має збої, більше того, перманентне співіснування групи в базовій позиції та робочої групи призводить до динамічного конфлікту, який завжди генерується та підтримуються всередині групи (і усвідомлення цього факту змушує розуміти біонівські терміни «робоча група» та «базові позиції групи» як метафори та тенденції). Завжди існують ультрарадикальні виразники цих протиріч. Діяльність робочої групи зривається групою в базовій позиції, прагненню індивідуума відділитися чинить опір його регресивне прагнення не робити цього.
Але в зрілих суспільствах для утилізації цих базових потреб використовуються суспільні інституції та процедури, ніби вакцинують суспільство, делегуючи певним підгрупам функції базових позицій і запобігаючи загальному регресу групи до архаїчних станів. Біон називає ці організації та інститути спеціалізованими робочими групами. Іншими словами, суспільство може експлуатувати одну із перелічених базових позицій, а може утворювати для опрацювання цих потреб спеціалізовані групи. Наприклад, базову позицію «боротьби і втечі» суспільство делегує силовим структурам, «залежності» – церкві, «месійності» – політичній та інтелектуальній еліті (колись це називалось аристократією в позитивній конотації).
При такій організації групи суспільство отримує ресурси для розвитку, воно перестає витрачати надмірні зусилля на деструктивні конфлікти з віртуальними та неясними цілями. Тоді конструктивний розум просвітлюється, популістичні гасла “у вас все буде і вам нічого для того не треба робити” сприймаються з належним скептицизмом і співчуттям. Популісти та радикали зміщуються на суспільну периферію – з’являються передумови для поступу.
Модель недавнього минулого
Тепер спробуємо цю модель (як завжди спрощену) застосувати до знайомого нам українського суспільства.
Майдан. Українське суспільство в емоційному піднесенні очікує диво – ось-ось прийде нове життя (“і на оновленій землі…”).
Лідер переживається як вистражданий обранець, носій нового знання, посланий нам для виконання історичної місії.
І у це закономірно – величні здвиги чи трагічні поразки завжди сильно емоційно заряджені, а відповідно включають механізми регресії. Українське суспільство після Майдану демонструє зразок групи в месійній позиції. Закінчення також класичне – розщеплення. Одна частина, зіткнувшись з розчаруванням, все-таки сповідує та відстоює нову ідею, інша – відкрито не визнає та протидіє. Група розщепляється і переходить в базову позицію боротьби і втечі.
Актуалізуються метафори внутрішніх ворогів – донецьких бандитів та бандерівців з їх зовнішніми відповідниками – Москва та НАТО.
Чи це був закономірний варіант розвитку? Так.
Чи єдино можливий? Ні.
Перш за все, суспільство могло залишатися в базовій позиції месійності до сих пір. Якби лідер підтримував магічну стилістику і демонстрував зневагу до мирських випробувань (у відповідь на звинувачення щодо любих друзів чи родини він міг би зректи “я знаю, що ми вибрали важкий, але справедливий шлях. За це на нас чекає багато випробувань і це лише найлегші з них. Слабодухі розчаруються або зрадять. Сильні і правдиві пройдуть цей шлях до кінця”). Така риторика підтримує месійність і історія дає достатньо прикладів її дієвості, згадаємо лишень Мартіна Лютера Кінга (“I have a dream”).
Друга нереалізована можливість. Лідер з позиції месії непомітно переходить в образ “сильного і дієвого, суворого, але справедливого батька”, а група – в базову позицію залежності. В українському суспільстві є потужне запотребування на “батька нації” – український варіант Путіна (на Сході) чи де Голя (на Заході). На такого суспільного лідера група (суспільство) проектує свої потреби в захисті, піклуванні, безпеці. Натомість такому лідеру делегується одноосібне здійснення влади (класичний обмін свободи на безпеку).
Ситуація дозволяла зробити такий перехід порівняно легко. Але для того, щоб реалізувати таку можливість суспільної динаміки, лідеру необхідно було матеріалізувати лозунг “бандитам тюрми”, при чому персонально “призначити” бандитів (українське видання Ходорковського, чеченських бойовиків та компанії). На жаль для нашого прагнення до порядку і на щастя для нашої інтенції до демократії діючий лідер не мав відповідної валентності до цієї ролі. Він скоріше розумів владу через повагу, а не повагу через владу. (В дужках варто зауважити, що це і визначило глибину розчарування – лідер відмовився виконувати запотребування групи. Але святе місце пустим не буває: експлуатацією саме таких ролей успішно скористалися електоральні переможці парламентських виборів, і, можна сподіватися, будуть користати й фаворити президентських).
Три схематично описані варіанти суспільної динаміки попри свою альтернативність є подібними в одному. Всі вони є архаїчними формами функціонування групи. Перетікання з однією форми в іншу створює ілюзію руху, але це біг по колу. Суб’єктивна бурхливість подій не веде до розвитку: не створюються необхідні суспільні інституції та інститути (норми і процедури). Свою енергію суспільство розтринькує в екстремальних емоціях, але не сублімує в актах творчості (формула “хліба і видовищ” редукована лише до “видовищ”).
Варіативність майбутнього
Банально, але майбутнє загрожує повторити наше минуле. Бо базових (архаїчних) позицій лише три, і якщо еліта цього не зрозуміє, то суспільство там і залишиться.
Отже, актуально перебуваючи в позиції боротьби і втечі, українське суспільство може залишатися там багато років (протагоністів безкомпромісного взаємопоборювання вистачає, рівно як тем протистояння – Росія, НАТО, газ, Америка, ОУН-УПА, конфесії тощо). Більше того, ця позиція є вигідною для експлуатації як для влади, так і опозиції, проста у використанні (навіть сільські піар-агенства нею успішно оволоділи). Але розвитку цього сценарію протидіють два фактори: суспільний страх реального розколу (зі всіма наслідками) і згадуваний брак відповідної валентності у лідера.
Тому, рівнозначно можливий і варіант переходу до позиції залежності: опікуючий/а батько/мати втілює суспільну мрію про турботливу владу, що розсипає пільги та блага, а не обтяжений турботами і працею народ (“здобуваючи хліб не в поті чола і народжуючи дітей не в муках”) відповідає їй вірною любов’ю.
Можливий і третій варіант. Скептики, які вважають, що групова позиція месіанства списана в архів, глибоко помиляються. Наївна мрія про наше золото Полуботка потребує певної модифікації, але, скажімо, ідея самоорганізації суспільства як панацеї проти всіх бід цілком месійноспроможна вже сьогодні.
І знову ж таки, це біг по колу. Справжньою альтернативою цим архаїчним варіантам є перехід до робочої групи. Такий перехід потребує зрілості від суспільства та еліт, усвідомлення болючого факту, що навіть для незначного покращення потрібна послідовна і, що важливо, цілеспрямована праця. І ще один момент: існуючі суспільні інститути повинні реально виконувати належні їм функції (в тому числі психологічні – функції спеціалізованої робочої групи в термінах Біона), а не бути фасадною бутафорією чи розмінною монетою з роздачі посад. Реальна консолідація суспільства досягається не політичним балансом посад у цих інституціях, а, власне, в результаті функціонування робочої групи.
Як це зробити? Для цього лише психологічного розуміння, звичайно, недостатньо, та все ж воно конче потрібне. Це тема окремої розмови, і необхідні рекомендації теорії групової динаміки будуть викладені в наступній статті.
